Рядовий Власенко залишився сам, поранений, на передовій в Україні — людина, яка опинилася в пастці на війні роботів. Щоб урятувати його, потрібно було знайти абсолютно нове рішення.

Автори: Джеймс Марсон і Нікіта Ніколаєнко

Фото: Емануеле Сатоллі для The Wall Street Journal

ЛЬВІВ, Україна — Після понад року, проведеного в укритті на передовій війни проти Росії, рядовий української армії Костянтин Власенко почув зловісний звук — низьке гарчання двигуна російської бронемашини, ймовірно, заповненої солдатами.

49-річний військовий тулився під бетонними плитами в тому, що залишилося від котельні зруйнованої сільської школи. Неподалік лежали уражені гангреною рештки його правої ноги, яку він кілька тижнів тому відрізав ножем.

Зброї у нього не було — автомат знищив попередній російський удар. Але Власенко все ще мав свою найважливішу зброю: рацію Motorola.

— Це Маґура, — сказав він, назвавши свій позивний. — Чую важку техніку на одинадцяту годину.

За мить почувся гул. Пролунав вибух, після якого настала тиша. Український ударний дрон влучив у машину й зупинив її. Росіяни так і не наблизилися до річки Оскіл — критично важливого оборонного рубежу України.

А Власенко продовжував чіплятися за життя.

На п'ятому році війни Україна майже зупинила просування значно більшої та потужнішої російської армії — значною мірою завдяки щоденному застосуванню тисяч ударних безпілотників проти солдатів, танків та іншої техніки.

Розвідувальні дрони обох сторін безперервно перетинають небо над полем бою, наводячи удари практично на все, що рухається. Це створило спустошену нічийну землю завширшки близько 32 кілометрів, яка звивається на сотні кілометрів уздовж лінії фронту.

Повітряні безпілотники, якими керують оператори за багато кілометрів, можуть вибухати під час зіткнення, скидати боєприпаси різних форм і розмірів та розкидати протипіхотні міни. Наземні роботи можуть бути оснащені вибухівкою і навіть кулеметами.

Але парадокс цієї нової, високоавтоматизованої війни полягає в тому, що її центральною фігурою залишається піхотинець. Серед понівечених полів і покинутих сіл розосереджені тисячі піхотинців, таких як Власенко. По одному чи по двоє вони ховаються в імпровізованих укриттях — люди на війні роботів.

Їхнє головне завдання — вижити, за допомогою власних очей і вух виявляти російських військових та техніку, а також самим фактом своєї присутності утримувати територію за Україною.

За час перебування на передовій Власенко відіграв важливу роль у стримуванні безперервних російських штурмів поблизу Куп'янська — ключової цілі наступу, за допомогою якого президент Росії Володимир Путін сподівався зламати українську армію.

Найбільша проблема для піхотинців часто полягає в тому, щоб вибратися з позиції. Для Власенка безпечний вихід був ще менш імовірним, адже він утратив не лише частину правої ноги, а й ліву стопу, розтрощену російською гранатою. Завдяки регулярним доставкам медикаментів дронами він міг доглядати за ранами, але так не могло тривати вічно.

Четверо військових, яких відправили на заміну, загинули дорогою. Власенко мріяв повернутися додому до дружини та чотирьох котів, але відчував провину. Тому сказав командирові:

— Якщо думаєте відправити когось мені на заміну — не треба.

Проте командир не здався. Щоб урятувати рядового Власенка, потрібне було принципово нове рішення.

Одного жовтневого вечора він відправив йому посилку дроном. Власенко розірвав паковання й побачив якусь підвісну систему, а також інструкції, написані на папері та записані на відео в телефоні.

Власенко зрозумів задум. Вони збиралися спробувати те, що Україна згодом назве першим випадком в історії воєн — евакуацією людини повітряним дроном.

Для підготовки цього матеріалу The Wall Street Journal поспілкувалася з Власенком, його командиром, українцями, які брали участь у рятувальній операції, та лікарем, залученим до його лікування.

Труба

Війна для Власенка почалася пізніше, ніж він сподівався. Його спробам піти до війська після російського вторгнення у 2022 році заважали бюрократичні помилки та слабке здоров'я після понад десяти років роботи з важкою технікою на залізорудній шахті в рідному Кривому Розі.

У липні 2024 року він відірвав частину документів військово-лікарського обліку, де зазначалося, що він непридатний до служби, і його прийняли до 30-ї окремої механізованої бригади.

Після навчання його спочатку призначили водієм, але в листопаді відправили на східний берег річки Оскіл, де росіяни намагалися просунутися до Куп'янська.

У перші місяці Власенко та його побратими могли пересуватися відносно вільно: приблизно місяць перебували на передових позиціях, а потім відходили на кілька днів, щоб відновити сили.

Усе змінилося влітку 2025 року, коли Росія розпочала масштабний наступ на місто й значно розширила використання дронів.

На початку червня командир роти Власенка, 31-річний капітан із позивним Наум, відправив його замінити пораненого військового на передовій позиції та приєднатися до іншого солдата — Андрія.

Позиція розташовувалася вздовж одного з основних маршрутів руху російської техніки й була надзвичайно вдалою для оборони.

Вона складалася з двох бетонних труб завдовжки приблизно п'ять метрів і діаметром близько 90 сантиметрів кожна. Труби спускалися під дорогою поблизу села Петропавлівка, утворюючи витягнуту літеру V, і призначалися для відведення води.

Українські військові молотком і зубилом пробили бетон посередині та викопали під ним невелике укриття в ґрунті — якраз достатнє для двох людей. Мішки, наповнені уламками бетону й землею, прикривали обидва кінці труб, захищаючи від російських дронів-камікадзе.

Росіянам знадобилося зовсім небагато часу, щоб виявити Власенка.

Через два дні після його прибуття Наум відправив дроном павербанки для рації та воду. Коли Власенко виліз по посилку, раптово з'явився ще один дрон — цього разу російський.

Граната вибухнула просто під ногами. Він відчув гострий біль у лівому стегні та шиї, куди влучили уламки. Власенкові було важко говорити, з шиї сочилася кров, але уламки не зачепили сонну артерію та гортань. Йому вдалося зупинити кровотечу.

Він доповів Науму про те, що сталося.

«Сьогодні мій другий день народження», — подумав він про поранення, яке тоді здавалося надзвичайно серйозним.

Російські дрони продовжували прилітати день у день. Квадрокоптери скидали невеликі боєприпаси, іноді дивної форми — схожі на ялинкові прикраси, — а також газові чи димові гранати, намагаючись вигнати українців з укриття.

Дрони-камікадзе врізалися в мішки на кінцях труб, вибиваючи з них уламки бетону та хмари пилу.

Тоді Власенко брав лопату — незамінну зброю піхотинця — знову наповнював мішки й складав їх на місце. Усе це він робив, пересуваючись навкарачки.

Найбільше він ризикував, коли вибігав забирати посилки. Найкращим часом для такого ривка був світанок, коли ні камери нічного бачення, ні звичайні камери не працювали ефективно.

Його позиція давала Україні цінну інформацію. Росія значною мірою відмовилася від спроб проривати українські лінії танковими колонами. Натомість почала відправляти піхоту вперед на окремих бронемашинах або навіть невеликих автомобілях, мотоциклах і квадроциклах, які важче виявити й якими легше маневрувати.

Власенко уважно прислухався до звуків двигунів і намагався обережно визирнути, щоб побачити техніку.

— Важка техніка, середня відстань, на одинадцяту годину, — передавав він Науму та команді на командному пункті, повідомляючи про бронемашину приблизно за 450 метрів.

Після цього українські розвідувальні дрони злітали, виявляли техніку й наводили на неї ударні безпілотники.

Російська піхота, яку відправляли по одному, по двоє чи по троє, намагалася просунутися вперед, знайти місце для укриття й дочекатися підкріплення.

Якщо Власенко чув шелест листя чи тріск гілок, він стріляв у тому напрямку. Але здебільшого українські дрони вражали росіян ще до того, як ті встигали наблизитися.

Його мотивувало чітке усвідомлення мети. Сама його присутність там означала, що ця ділянка землі залишалася українською. Якби його там не було, на неї претендував би росіянин.

Командир Наум допомагав йому обмінюватися повідомленнями з дружиною Тетяною: підносив телефон до рації та записував короткі фрази.

— Сиджу тут, п'ю віденську каву, їм тістечка й дивлюся у вікно, — розповідав він дружині.

Казав, що йому тепло і він не голодний.

Власенко був переконаний, що Тетяна розуміла: він бреше. Але ця удавана нормальність захищала їх обох від жаху реальності.

Час іти

У лютому цього року сталася катастрофа.

Ґрунтові води, які поступово просочувалися в укриття, прорвалися крізь тріщину в стіні, змусивши Власенка й Андрія вибратися з підземного сховку безпосередньо в трубу.

Протягом наступних кількох днів через танення снігу та дощі вода почала накопичуватися і в самій трубі.

Мішки ще стримували потік, але 14 лютого один із них зсунувся, і вода ринула всередину.

Власенко схопив набір інструментів, щоб відкрутити рацію від кріплення. Вона була їхнім єдиним зв'язком із зовнішнім світом. Але вода змила її в затоплене укриття.

Він намагався відкрутити рацію пальцями й навіть зубами. Нарешті вона піддалася, і чоловіки залишили трубу.

Промоклі до нитки й замерзлі, маючи при собі лише зброю, шоломи та рацію, вони вирушили шукати нове укриття. Після місяців, проведених майже весь час лежачи, вони ледве трималися на ногах.

Військові знайшли прихисток у школі, яка вже була сильно пошкоджена.

Протягом наступних двох днів біля Андрія вибухнула граната й убила його, а уламки іншої гранати розірвали ліву стопу Власенка. Через сильний холод він майже не відчув поранення.

Згодом, коли він поспішав забрати чергову посилку й пересувався землею, всіяною битою цеглою, уламками бетону, шматками металу та іншим сміттям, він послизнувся й сильно викрутив праву гомілку.

Його травми виявилися значно серйознішими, ніж він тоді усвідомлював.

Тепер Власенко залишився сам, із двома пораненими ногами й майже без захисту від росіян. Було зрозуміло, що йому потрібне надійне укриття.

І тоді він помітив відповідне місце.

«Це фантастика»

Шкільна котельня була масивною спорудою радянських часів. Вона мала численні сліди бойових пошкоджень, але під двома великими бетонними плитами, між двома металевими котлами, залишався захищений простір.

Власенко взяв сумку з припасами та рацію і, використовуючи автомат як милицю, подолав приблизно 23 метри до нового укриття.

Він сів перепочити, викурив сигарету, а потім влаштувався на ніч.

По рації він повідомив своїм про нове місце перебування. Побратими почали скидати йому дронами посилки з бинтами, протизапальними препаратами, знеболювальними, їжею та водою.

Коли була можливість, доставки відбувалися кожні кілька днів. Але іноді між ними минало й по тижню, особливо якщо росіяни пильно стежили за територією.

Невдовзі ворог зрозумів, де він перебуває.

Проте Власенко був добре захищений. Гранати майже не завдавали шкоди його укриттю. Уламки від мінометного обстрілу посікли його кухоль і столове приладдя, але самого військового не зачепили.

Школа виявилася хорошим спостережним пунктом за пересуваннями росіян.

Він прислухався до двигунів і на той час уже міг розрізняти навіть звуки схожих транспортних засобів — наприклад, квадроциклів і мотоциклів.

Власенко повідомляв про них своїм, а ті відправляли дрони на ураження.

Упродовж наступних тижнів він пристосовувався до життя у своєму коконі.

Він був сам, постійно страждав від болю, майже не спав, безперервно зазнавав російських атак і не мав жодного людського контакту, окрім електронного потріскування рації.

Але поки залишки нормального життя навколо нього руйнувалися, він дозволив межам звичного світу зникнути й знайшов спосіб виживати фізично та психологічно у власній паралельній реальності.

У цьому світі все контролював він сам: тварини ставали його друзями, солодкий напій — нектаром богів, а власні ноги, що розкладалися, — приводом для чорного гумору.

Він намагався зберігати порядок і у фізичному просторі свого маленького укриття.

Тут — чай, кава й цукор. Там — м'ясні консерви, каші та інша їжа.

Усе навколо нього руйнувалося. Його тіло розпадалося. Але він точно знав, де лежать чай і кава.

Йому подобався такий порядок. Так він жив завжди.

Власенко майже не спав, адже хотів залишатися насторожі, щоб не пропустити загрозу. До того ж він не надто втомлювався, оскільки майже весь день проводив лежачи.

Найбільшим ризиком залишалося отримання посилок. Він повзав навколішки, бо вже не міг спиратися на стопи.

У певний момент побратими помітили: щоразу, коли по рації оголошували про доставку для Сокири — першого позивного Власенка, — росіяни вже були готові влаштувати засідку з дроном.

Тому його позивний змінили на Маґуру — крилату небесну діву з української міфології, яка ширяє над полем бою та супроводжує полеглих воїнів.

Найбільше йому бракувало води.

Власенко почав збирати дощову воду у шолом, а іноді жував лід, якщо не вистачало терпіння розтоплювати його на пальнику.

Коли працювала артилерія, вода ставала гіркою й непридатною для пиття. Якщо ж вітер дув з українського тилу, де не було бойових дій, вода була свіжою та чистою.

Зв'язок ставав дедалі складнішим, тому повідомлення дружині Наум просто передавав сам.

Про дім йому нагадували фотографія чотирьох котів і брелок із зображенням очей дружини. Наум порадив не носити із собою її повний портрет із міркувань безпеки.

Залишившись без людського товариства, Власенко почав сприймати маленьких істот поруч як власну команду.

З ним жили три миші, але лише одна наважувалася підходити близько. Він назвав її Машкою й годував шматочками сухарів.

Був і павук, якого він назвав Ромкою. Той повзав цеглиною, робив коло й повертався назад — ніби заходив привітатися приблизно в один і той самий час щодня.

Згодом Власенко порівнюватиме своє щоденне виживання з «танцем зі смертю».

Його життя настільки віддалилося від звичайного людського існування, що він прийняв власне перетворення на щось схоже на персонажа давньогрецької міфології.

Одного разу заступник командира прийняв його замовлення на медикаменти, а потім запитав, що ще потрібно.

Власенко попросив дві монети, маючи на увазі давньогрецьку традицію класти монети на очі померлих як плату за переправу до потойбічного світу.

Потім промовив гучним, театральним голосом:

— Я перевізник через річку Стікс!

Тим часом командир та інші офіцери розробляли план його порятунку.

А посилки продовжували підтримувати його морально.

Дружина надіслала йому роман Стівена Кінга «Аутсайдер», який він проковтнув за два дні.

Побратими передали маленький вентилятор на батарейках, щоб він міг охолоджуватися.

Відчайдушно бажаючи випити чогось газованого, Власенко попросив «Фанту». Її смак нагадав йому різдвяні свята.

«Це фантастика», — сказав він собі.

Згодом команда надіслала йому телефон, у який заздалегідь завантажили сотні фільмів, зокрема воєнні стрічки та фільми жахів, які він особливо любив.

Лежачи в укритті, дивлячись кіно, попиваючи чай під увімкненим вентилятором, Власенко іноді майже забував про те, що відбувалося навколо.

Операція

Проте від реальності було нікуди подітися: стан його ніг погіршувався.

Обидві почали чорніти й набрякати на морозі — це були ознаки відмирання тканин.

Приблизно в середині березня, за його словами, на зламаній правій гомілці утворився отвір, із якого почала виступати кістка.

Він перемотував ноги бинтами просто для того, щоб утримувати їх разом, і намагався якомога краще обробляти рани антисептиком.

Побратими часто скидали медикаменти та перев'язувальні матеріали разом з інструкціями від медиків.

Але понівечена ліва нога продовжувала гнити.

Одного разу, змінюючи пов'язку, він помітив на ній личинок.

Якось у середині квітня Власенко повз навколішки, тягнучи за собою посилку з припасами, коли почув, що позаду щось упало.

Він не зрозумів, що це було. Озирнувся й побачив власну стопу.

Він підняв її.

Повернувшись до укриття, вийшов на зв'язок із побратимами. Незворушно повідомив, що його стопа втекла.

Наум розповів, що негайно проконсультувався з медиками щодо подальших дій і передав рекомендації Власенку.

Володимир Купріянчук, лікар, який згодом оперував Власенка в лікарні, пояснив, що від моменту поранення минуло надто багато часу, щоб можна було повністю оцінити, що саме сталося.

Однак, за його словами, це міг бути випадок так званої «автоампутації» — коли тканини відмирають і кінцівка, у цьому разі стопа та частина ноги трохи вище щиколотки, просто відпадає.

Власенко перев'язав рану.

Бинти швидко забруднювалися пилом і сміттям, тому він попросив шкарпетки, щоб надягати їх поверх пов'язки на куксу.

Стопу він поклав у внутрішню частину черевика й притулив до стіни.

У тихі години, коли розум залишався без діла, він іноді думав, чи не варто очистити кістки й зберегти їх як сувенір.

Але так і не зробив цього.

Невдовзі його увага переключилася на праву стопу.

Зламана кістка виступала дедалі більше — на той час назовні стирчало вже кілька сантиметрів.

Коли він повз за посилками, стопа звисала й тягнула шкіру та сухожилля.

Зрештою в травні Власенко вирішив: якщо стопу вже неможливо врятувати, краще відрізати її.

Він поклав ногу на цеглину, взяв мисливський ніж, яким відкривав консерви, і протер його вологою серветкою на спиртовій основі.

Потім почав різати.

Він не хотів плакати, але коли дістався нервових закінчень, тіло почало реагувати саме по собі.

По обличчю потекли сльози.

Біль не був аж таким гострим, оскільки стопа втратила чутливість, але відчуття було дивним.

Власенко вирішив повідомити командирові.

— Можете мене привітати, — сказав він.

— Із чим тебе привітати? Повтори, — відповів стурбований і спантеличений Наум.

— У мене більше немає правої стопи й взуття 44-го розміру.

Відрізану частину правої ноги він поклав поруч із лівою, в іншу внутрішню частину черевика.

Через кілька днів помітив, що вони кишать личинками, тож викинув їх через вікно назовні.

Ще через кілька тижнів він визирнув і побачив десятки помаранчевих і чорних метеликів, які живилися ними.

Те, що замість мух прилетіли такі гарні створіння, він сприйняв як знак.

«Можливо, у Бога на мене ще є плани», — подумав Власенко.

«4-5-0»

Українці — і, зрештою, росіяни — точно мали на нього плани.

Невдовзі після того, як у Власенка відпала ліва стопа, українські військові відправили наземний дрон, щоб спробувати його евакуювати.

Повільні, але витривалі колісні роботи стали надзвичайно важливим засобом евакуації поранених із поля бою, адже дозволяють не наражати на небезпеку інших військових.

Власенко зібрав свої речі, але робот був знищений дорогою до нього. Пізніша спроба також завершилася невдачею.

Росіяни теж хотіли запропонувати йому вихід.

У червні російський дрон скинув не гранату, а гучномовець.

— Брате, — монотонно промовляв голос. — Ми знаємо, що ти тут. Твої товариші тобі не допоможуть. Наступний удар може влучити в тебе. Ми не хочемо тебе вбивати.

Голос пропонував здатися.

Власенко відповів нецензурною лайкою.

Через пів години він почув наближення великого дрона.

Коли той завис над ним, Власенко зрозумів, що зараз буде скидати бомбу.

Він притиснувся до стіни, згорнувся клубком і зціпив зуби.

Пролунав вибух.

Через пил і уламки Власенко не міг ні дихати, ні бачити. У вухах дзвеніло.

Минали секунди, і слух почав повертатися.

— Брате, ми знаємо, що ти тут… — продовжував торочити гучномовець.

Власенко вийшов на зв'язок.

— 4-5-0, — сказав він.

Це був код, який означав, що з ним усе гаразд.

Дрон знову знизився для чергового удару.

«Скидай, виродку! Ну ж бо, скидай уже!» — подумки кричав Власенко, готуючись до вибуху.

Вибухова хвиля жбурнула в його бік ще більше уламків. Але його захищали чавунні решітки над головою, які були частиною конструкції котельні.

Власенко мовчав, щоб росіяни, якщо вони прослуховували радіоефір, подумали, що він загинув.

Він не виходив на зв'язок приблизно до опівночі, коли всі українські піхотні позиції проводили перекличку.

— Маґура. 4-5-0, — сказав він.

— Повтори! Повтори ще раз! — пролунало у відповідь.

— 4-5-0.

— Ти живий!

«Оце машина!»

Приблизно наприкінці вересня Наум вийшов на зв'язок із незвичним запитанням:

— Маґуро, скільки ти важиш?

Власенко, який до війни важив близько 75 кілограмів, зрозумів, що щось готується. Можливо, його збиралися рятувати за допомогою квадроцикла з причепом.

— Нехай буде 70 кілограмів, — відповів він. — Зрештою, стоп у мене більше немає.

Лікар Купріянчук розповів, що збіг кількох обставин допоміг запобігти тому, щоб поранення Власенка стали смертельними.

Зимові холоди спочатку могли сповільнити поширення інфекції.

Він отримував медикаменти, які скидали дронами, і міг підтримувати рани в чистоті та закритими пов'язками, запобігаючи повторному інфікуванню.

Крім того, те, що пошкодження припали на віддалені частини кінцівок — ділянки стоп, — могло зменшити вплив на решту організму.

Через тиждень після запитання про вагу командир повідомив, що до нього прямує посилка, яку необхідно забрати негайно, щоб росіяни не встигли її знищити.

Власенко дістався до пакунка, щойно той приземлився, приблизно о 18:00 3 жовтня.

Усередині щось металево брязкало.

Він повернувся до укриття, розірвав паковання й побачив підвісну систему з нашвидкуруч написаними інструкціями та телефон.

Натиснувши кнопку відтворення відео, він побачив величезний дрон.

«Оце машина!» — подумав Власенко.

Він мав бути готовим на світанку, але вдягнув підвісну систему відразу. У тісному просторі зробити це було непросто.

Коли почало світати, він поступово просунувся до денного світла.

— Маґуро, будь готовий, — затріщала рація.

Власенко підтвердив отримання повідомлення:

— Плюс, плюс.

Він почув гуркіт — спочатку далекий, але той ставав дедалі гучнішим, аж поки звук не почав нагадувати наближення гелікоптера.

Це був Heavy Shot «Аюдаг-6».

Українська компанія «Гурзуф Дефенс» виготовила цей шестироторний безпілотник, здатний переносити майже 135 кілограмів корисного навантаження, для забезпечення військових підрозділів боєприпасами та іншими важкими вантажами.

Фахівці з евакуації дронами з 92-ї окремої штурмової бригади адаптували його для цієї місії.

Щойно апарат був готовий, рятувальна операція розпочалася.

Ще до того, як дрон приземлився, Власенко вже повз назустріч.

Двигуни зупинилися, і команда наказала йому лягти.

Власенко перевернувся й побачив карабін.

Він пристебнув себе до підвісної системи та показав камері сердечко руками.

Команда запустила двигуни, і безпілотник почав підійматися.

Пілот із бригади Власенка на позивний Чорний розповів, що прокладав маршрут в обхід небезпечних ділянок, де росіяни раніше збивали українські безпілотники засобами радіоелектронної боротьби, які порушують зв'язок між оператором і дроном.

Кілька великих дронів «Вампір» відволікали увагу противника.

Українські засоби радіоелектронної боротьби захищали від можливих атак російських перехоплювачів.

Український військовий на позивний Вейдер, учасник евакуаційної команди 92-ї бригади, порівняв цю роботу з оркестром, де все залежить від точності та злагодженості:

— Це дуже великий оркестр, у якому кожен має зіграти свою партію точно в потрібний момент.

Дрон піднявся на висоту приблизно 90 метрів.

Власенко не боїться висоти, але затремтів, коли безпілотник пролітав над річкою, адже він не вміє плавати.

Подолавши близько 16 кілометрів, дрон приземлився.

Троє українських військових підбігли, щоб допомогти Власенку, але він жестом відмовився від допомоги.

Звикнувши все робити самостійно, він відстебнув підвісну систему й поповз до наземного робота, який уже чекав.

Військові допомогли йому забратися на платформу, і машина рушила.

Коли Власенко дістався тилової бази свого підрозділу, він зрозумів, що вибрався живим після майже 500 днів на передовій.

Це була перша успішна рятувальна операція, здійснена за допомогою повітряного дрона.

Команда негайно доправила його до лікарні в Харкові.

Він зателефонував дружині, яка спочатку навіть не впізнала його голос.

— Усе добре, — сказав він їй. — Хлопці мене врятували.

Герой

Після переведення до центру воєнної травми Superhumans на заході України, який спеціалізується на допомозі людям після ампутацій, Власенко впродовж кількох годин протягом двох днів минулого тижня спілкувався з журналістами The Wall Street Journal.

Він мріє повернутися до дружини, до звичного домашнього життя зі своїми чотирма котами.

А потім хоче повернутися до свого підрозділу.

Поки він був відсутній, змінилося дуже багато — від командира батальйону до фасону форми, яку носять українські військові.

— Але я ніколи не забуду, як ці хлопці ставилися до мене й підтримували мене протягом усіх тих місяців, — сказав він.

30 жовтня президент України Володимир Зеленський присвоїв Власенку звання Героя України — найвищу державну нагороду країни.

Власенко зауважив, що зазвичай таке звання присвоюють посмертно.

— А цього разу дали тому, хто ще живий, — сказав він зі сміхом. — Круто!

У листопаді минулого року начальник російського Генштабу заявив, що російські війська контролюють Куп'янськ.

Однак українські військові стверджують, що це ніколи не відповідало дійсності, і нещодавно провели контратаки в цьому районі.

Сам Власенко применшує власну роль у стримуванні російського наступу.

— Я зробив усе, що міг. Кожен піхотинець, який утримує свою позицію, робить щось надзвичайно важливе. І таких хлопців, як я, ще дуже багато.

Вперше опубліковано в The Wall Street Journal 5 листопада 2026 року https://www.wsj.com/world/europe/ukraine-war-drone-rescue-c2e59cd6

Перекладено українською мовою.

Передруковано з дозволу WSJ.